АНТЛАНТИДА ВИГАДКА ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ

      Ніхто не знає, коли було засноване давньоєгипетське місто Саис; згадується він уже, принаймні, з 3000 р. до н.е. Місто скромно простояло дві тисячі років у низов’ях Нила, у його дельті, поки в сьомому столітті до н.е. не знайшов на короткий період популярність. Він зробився царською столицею 26‑ й династії фараонів.

Тому що єгиптяни вірили, що всяка мудрість і всяке знання були дані їм богами на самій зорі їхньої цивілізації; усяке наступне нововведення, усяке переписування могло лише віддаляти їх від первозданної чистоти істини. По переказі, саме тут, в одному із храмів Саиса, на величезних кам’яних колонах були висічені ієрогліфи, що розповідали таємничу історію з давньої давнини. Це була історія про першої, відомої людству, імперії – історія Атлантиди. Жрець храму пояснював:

«Дев’ять тисяч років тому ще існував острів, що лежав перед тою протокою, що називається на вашій мові Геркулесовими стовпами. Цей острів перевищував своїми розмірами Лівію й Азію, разом узяті…На цьому‑ острові, що йменувався Атлантидою, виникло дивне по величині й могутності царство, чия влада простиралася на весь острів, на багато інших островів і на частину материка, а поверх того, по цю сторону протоки вони опанували Лівією аж до Єгипту і Європою аж до Тиррении».

Жрець описав Атлантиду. Протягом більшої частини своєї берегової лінії острів прямовисно піднімався з моря, і його високі скелі забезпечували гарний захист як від штормів Атлантики, так і від будь-якої ворожої армії. По ту сторону скель були лісу, озера й ріки, а над всім цим піднімався широкий гірський ланцюг з вулканами й численними гарячими джерелами, якими користувалося населення острова. По своїх розмірах Атлантида нагадувала Іспанію; у довжину вона становила близько 500 миль, а її північна окраїна доводилася урівень із Гібралтарською протокою.

Посилання на джерело:

http://esc.lviv.ua/?p=92

Острів був багатий природними ресурсами: його лісу, озера й болота населяло різноманіття представників рослинного й тваринного світу, і серед них, відповідно до цієї історії, велика кількість слонів. Можливо, отут могла вестися мова про вимерлого мастодонта, різновид слона, досить розповсюдженому під час останнього льодовикового періоду.

Атлантида – континент  імперія – в ілюстрації Доннелли, 1882

Південна половина острова помітно відрізнялася. Тут гори кінчалися; вони захищали широку й родючу рівнину – майже 250 миль у довжину й 370 миль завширшки. Це була сільськогосподарська житниця країни. Весь простір рівнини засівали незліченні ферми, сільця, міські поселення й храми, зв’язані мережею каналів з головним містом. По каналах ходили судна, що перевозили деревину з лісів у внутрішніх районах острова й сільськогосподарську продукцію на продаж у головне місто або на експорт через його порт.

Головним божеством і засновником цивілізації на острові був Посейдон. Переказу говорять, що він зійшов з піднебіння й обрав собі в дружин дівчину, що втратилася батьків, Клейто. Свого старшого сина Атланта – він зробив першим царем.

Протягом багатьох сторіч в Атлантиді правили мудрість і помірність. Але згодом подібні чесноти виродилися й поступилися місцем жадібності й честолюбству. Багатство й гординя народу позбавили його милості богів і привели до повної загибелі.

Жителі острова піддалися спокусам влади; армії завоювали – і тщились удержати – велику імперію: їм належав Іберійський півострів, південь Франції, Північна Африка й північ Італії. Потім вони спробували опанувати Єгиптом і Грецією. Зрештою вони були зупинені у великому бої, у якому провідну роль зіграли афиняне.

Затонула Танталида

Відповідно до Платона, ще до загибелі Атлантиди її доти переможна армія зазнала нищівної поразки від афінян. Платон потім дає опис життя в ті далекі часи, що чи виявляє не близьке знайомство з її подробицями.

Платон починає з нарікань на руйнування в Греції, викликане сильною ерозією. Він описує, що в ті далекі часи земля ще не втратилася свого родючого ґрунту, а тому була покрита лісами або гладкими полями, де паслися більші череди. У дні Платона ґрунт зробився набагато бідніше, стала набагато менше родити. Він також приводить докладний опис афінського акрополя, його довжини й районів, що відрізнялися, населеними воїнами, ремісниками й фермерами. Він описує будівлі й указує, що всі вони були зруйновані задовго до тих будинків, які стояли в його дні. Він також відзначає, що водою жителів постачав одне велике джерело, але що ще задовго до його народження він був знищений землетрусом.

З тих пор археологія продемонструвала, що опис Платона було зовсім достовірним у всіх деталях, які можна перевірити. Він не вигадує, а викладає подробиці, які були відбиті — де, ми не знаємо. Про цих древні Афінах й їхніх жителях відомо; вони ставляться до династії царів епохи пізнього бронзового століття, які правили зі своєї столиці в Микенах де‑ те аж до 1100 р. до н.е. Навіть більше того, саме ці царі вторглись на Крит і зруйнували його палаци, зайнявши місце минойских царів у їхньому палаці в Кноссе. І в Троянській війні брали участь царі все тієї ж династії.

Одним ученим навіть затверджувалося, що саме Троянська війна послужила основою для історії Атлантиди; що це просто прикрашений єгипетський переказ тих далеких подій. Навряд чи отут коли‑ нибудь удасться знайти які‑ те вагомі докази, адже Троя всі ніяк не тоне (хоча й «упала»). У ній всі так само можна побувати й переконатися, що вона коштує дуже твердо на суші. А отже, Троя повинна повторити приклад Фери: цікава ідея, але вона не працює.

А чи не треба в такому випадку у зв’язках із бронзовим століттям бачити лише метод створення драматичного контексту для епічної поеми, що задумав написати Солоний? Такий підхід досить розповсюджений серед письменників і художників: художники Ренесансу нерідко живописали біблійні сцени, у яких всі персонажі зображувалися в «сучасній» одязі; у мюзиклі «Вестсайдская історія» дія шекспірівської драми «Ромео й Джульетта» було перенесено в Нью‑ Йорк. Чи не таким же художньою «упакуванням» для більше древньої катастрофи є й антураж бронзового століття в історії про Атлантиду?

Однак перш ніж ми залишимо цей період, ми повинні розглянути одну дуже близьку до оповідання про Атлантиду історичну паралель, що тільки недавно з тягли з небуття історії. Вона стосується історії про Тантал, царя Лідії, царства, що простиралося на підлогу‑ Туреччини приблизно з 680 р. до н.е. доти, поки не впало під натиском перських армій в 546 р. до н.е. — усього за дев’ятнадцять років до народження Платона. Останнім царем Лідії був Крез, відомий своєю любов’ю до багатства й розкоші.

Ученый й автор книг Питер Джеймс, усвідомлюючи вади всіх інших пояснень історії Атлантиди в рамках епохи бронзового століття, обрав інший підхід. Він вирішив узятися за вивчення фігури Атланта, описуваного як першого царя Атлантиди.

У грецьких міфах Атлант був засланий на захід і засуджений вічно підтримувати небесний звід. І саме його місцезнаходження на заході служить джерелом місця розташування в Атлантичному океані для історії Платона. Джеймс задався питанням, а чи не могло це бути пізнішим додаванням, адже грецькі судна й торговці досягли далекого заходу тільки в сьомому столітті до н.е. Звідки, запитав він, був вигнаний Атлант? До нього, схоже, ніхто із сучасних учених не задавав це питання.

Грецький поет Пиндар, що жив у п’ятому столітті до н.е., писав про Атланта, що він був вигнаний із земель і володінь своїх предків. Де ж були ці землі й володіння? Джеймс переглянув всі ранні перекази й виявив, що вони недвозначно вказували на Анатолію – західну частину Туреччини.

Туреччина бронзового століття віддавна перебувала під владою цивілізації, відомої як хети. У їхній міфології фігурував персонаж, що, подібно Атлантові, підтримував небесний звід. Цілком можливо навіть, що цей хетський персонаж і був прообразом грецького Атланта, тому що в остаточному підсумку древня Туреччина є джерелом чималої частини грецької міфології.

До того ж цей хетський Атлант пов’язаний з культом бика: цей персонаж часто зображується з головою бика й з копитами замість рук і ніг. Для пізніших лидийцев, чиє царство містило в собі чималу частину колишніх західних земель хетів, їхній варіант Атланта був легендарним царем Танталом, про яке говорили, що він зібрав незліченні багатства.

Джеймс з’ясував, що існували переказу про Лідію, які виявляли явні паралелі з історією про Атлантиду.

Грецький географ і мандрівник Павсаний докладно записував маршрут й історію всіх місць, де виявлявся, і цим зберіг для нащадків багато древніх переказів, які інакше були б загублені. Одне стосувалося міста на лидийской горі Сипил, що після потужного землетрусу зник у безодні, після чого вона заповнилася водою й перетворилася в озеро.

Римський письменник Плиний, що жив у першому столітті н.е., приводить ще одну важливу сполучну деталь, а саме що це зникле місто, що затонуло в результаті землетрусу, був древньою царською столицею Лідії й називалося Танталидой. Правда, там, де він зник, у часи Плиния було вже не озеро, а заболочена місцевість. Павсаний, видимо, не підозрював про такий зв’язок.

Паралелі між Атлантом й Атлантидою з однієї сторони й Танталом і Танталидой з іншого боку – очевидні. Навіть назви головних міст як‑ те вже занадто схожі. Отже, Джеймс, як він уважав сам, вирішив проблему Атлантиди? В 1994 році він поїхав на місце, у район сучасного турецького міста Измир. Йому вдалося визначити найбільш імовірне місце розташування зниклого міста, недалеко від північних схилів гори Сипил, де старі карти вказують наявність озера або болота. Прямо перед цим місцем по‑ колишньому можна було побачити висічене на кам’янистому гірському схилі велике древнє зображення богині Кибелы, що сильно постраждало від часу. Погляд її був спрямований убік місця розташування Танталиды. Тепер залишається лише провести розкопки.

Відомо, що Солоно у своїх мандрівках не тільки жив у Єгипті, але й побував у Лідії. Можливо, що він міг почути там історію про Тантал, з якої він створив історію про Атланта. Дійсно, Платон повідомляє, що Солоно, вирішивши скористатися історією у своїх поетичних цілях, перевів імена на грецьку мову. Чи не перетворив він Танталу в Атланта?

Це досить правдоподібне припущення, і проте воно залишає невирішеними деякі важливі проблеми – зокрема, проблему місця розташування в Атлантичному океані. Давайте тепер знову звернемося до оповідання Платона.

Атлантичний океан

Припущення про те, що місце й час дії в історії про Атлантиду відповідає Середземному морю епохи бронзового століття, натрапляє на два головних заперечення. У‑ перших, сам Платон думав, що Атлантида перебувала за межами Середземного моря й на полпути до величезного континенту. У‑ других, він думав, що вона існувала за багато тисячоріч до його народження й навіть задовго до першої династії єгипетських фараонів, а саме з її починався відлік історії в ті часи. Ніхто й не розраховує, що кожне слово цієї історії буквально відповідає дійсності, однак у ній є деякі моменти, які виглядають неймовірно й проте схожі на правду. Перший такий момент являє собою дивну географічну подробицю: вона вказує на те, що Платону – або єгипетським жерцям у Саисе – було відомо про існування Америки.

Платон передає, що по своєму географічному місцю розташування Атлантида перебувала далі Геркулесовых стовпів, тобто далі проходу в Середземне море. Тепер він і моряки того часу вже, по‑ видимому, прекрасно знали, де це перебуває; греки й финикийцы в той час здійснювали торгівлю далі границь Середземного моря й робили це вже сторіччями. Вони вели торгівлю з узбережжям Марокко, а також з Південною Англією.

Платон затверджує, що «з його (острова, тобто Атлантиди) тодішнім мандрівникам легко було перебратися на інші острови…»… Чи не міг він мати на‑ увазі Вест Індію?

Він продовжує: «а з островів – на весь протилежний материк, що охоплював те море, що й впрямь заслуговує таку назву („атлантическое море")». Чи не говорить він про Америку, єдиний континент, що лежить далі Гибралтару, по ту сторону Атлантики й згадує гряди, що, островів?

Якщо врахувати, що це не суперечить істині з географічної точки зору, те, стало бути, хто‑ то вже плавав в Америку й назад і відомості про це дійшли до Платона через єгипетських жерців. Це знову змушує нас звернутися до його історії й визнати, що в ній повинне втримуватися зерно істини. Можливо, єгиптяни плавали через Атлантику на якому‑ те ранньому етапі своєї історії. Геродот повідомляє, що вони плавали навколо Африки, а це набагато більше тривала подорож.

Друге свідчення правдоподібності історії також пов’язане з мореплавательскими пізнаннями. Платон передає, що в часи Атлантиди «через море це в ті часи можливо було переправся». І що після того, як Атлантида пішла під воду, «море стало аж до цього дня несудохідним і недоступним через обміління, викликаного величезною кількістю мулу, що залишив після себе осілий острів». У цих словах чується луна моряцьких розповідей – можливо, рад, які давали тим, хто вперше відправлявся в плавання на захід.